Тарас БЕБЕШКО: про українську освіту, нереалізовані можливості молоді та спосіб подолання кризи

Тарас Бебешко – знаний міжнародний аналітик, експерт з економіки та бізнес-планування поділився власними думками щодо стану освітньої галузі в Україні. Що ж сталося з нею за останні 22 роки, і як ще сьогодні можна максимально ефективно використати її нерозкритий потенціал і нереалізовані можливості?

На ґрунті традиції виростає дерево принципів, яке народжує розмаїття.

Пане Тарасе, за добу української незалежності вітчизняна освіта зазнала глибоких змін. Одні говорять про колосальні втрати і занепад галузі, інші – навпаки, про певні здобутки і прогресивні надбання. Як Ви оцінюєте стан сучасної освіти?

Дійсно, існувала стара радянська система, яка постала у 1930-ті рр., в добу індустріалізації, коли були потрібні люди для виробництва. В тих реаліях школа давала потужний інструментарій, базові знання, практичні навички, що необхідні для професійної реалізації та втілення прикладних завдань. Така підготовка орієнтувала людину до участі у виробничому процесі, а радянські робітники мали ліпшу кваліфікацію і працювали значно ефективніше, ніж їхні іноземні колеги. Недаремно існувала приказка, що «за допомогою молотка, долота і такої-от матері можна зробити все, що завгодно».

Стан сучасної вітчизняної освіти можна охарактеризувати, як повний бардак. У першу чергу, змінилися культурно-історичні обставини щодо доступу до інформації. Відбулася інформаційна революція. По-друге, ми зруйнували систему освіти, яка була в Радянському Союзі, і намагаємося запозичити західні зразки, які на сьогоднішній день вже не влаштовують і захід. Це наш великий «мінус», але водночас – і «плюс». Наразі знаходимося в стані руїни, коли легше збудувати щось нове, ніж відновлювати старе.

Фундаментом освіти вважається середня школа. Яку роль вона відіграє у вихованні молоді нині?

Важливо звернути увагу на стан середньої освіти, яка є базовою. Існує думка, що школа є моделлю соціального гуртожитку, покликана соціалізувати дітей. Я прибічник того, що школа тривалий історичний час була основним джерелом інформації. Зі збільшенням її обсягу у людства змінювалася і сама школа: 3-4 роки церковно-приходської школи, семирічна, потім 7-8 років обов’язкової середньої освіти, потім - вже 10, зараз - 11, тепер говорять ще й про 12 класів. Втім, зараз середня школа як джерело інформації повністю вичерпала себе. Є достатньо інформації у вільному доступі, а особливо завдяки Інтернету та новітнім засобам комунікації. Це дозволяє сучасним дітям знаходитися на відстані витягнутої руки від будь-якої інформації. Натомість, школа повинна вчити мислити, чого вона наразі абсолютно не робить! Інша біда в тому, що при всіх сучасних можливостях дитина не хоче вчитися!

Чи може вчитель стати «авторитетом» - тією впливовою і поважною особою, яка спонукає дитину до навчання і розвитку?

Вчитель може стати поважною особою за тих умов, коли сама дитина хоче йти до нього. Зараз лише деякі з педагогів примудряються створити більш-менш дружню атмосферу. Її дуже не вистачає сьогодні, і це одна з важливих обставин, яку слід змінювати. Коли спрацьовує модель вождя чи лідера, коли відбувається «програмування» людей через певні стереотипи, втрачається унікальність кожної окремої людини, якими всі ми є. Натомість вчитель, загалом система освіти повинна допомагати дитині у виборі й усвідомлені власного шляху. В умовах освітньої кризи потрібно ставити питання: чому дитина має вчитися? Накопичувати інформацію, як вона це робить зараз? Завчати шаблонні засоби і підходи, більшість з яких їй ніколи не знадобляться у житті? І натомість не отримувати практичних навичок поводження зі здобутою інформацією? 

Які ж антикризові пропозиції щодо реформування освіти Ви маєте? Що робити в цій ситуації?

На мій погляд, є п’ять базових предметів, котрим дитина має присвятити навчання у середній школі (з 4-го по 8-9-й класи). Найперше - знати джерела і вміти знаходити інформацію. Варіанти, коли Вам пропонують підручник з готовими відповідями або сформований список позакласного читання – не працює. Сучасні реалії вимагають знання де і як шукати необхідну інформацію. Друге - це вміти аналізувати інформацію. Тут є багато методів і підходів: математичний, лінгвістичний, інші види аналізу. Трете - це вміння презентувати результати аналізу. Відтак це і логіка, і риторика тощо. Ви ж подивіться, сьогодні більшість дітей не вміє висловити свої думки, що є вкрай важливим у комунікативному світі. Тим паче, якщо ми говоримо про постінформаційне суспільство. Четверте - це культура і ремесла, щось середнє між уроками скульптурами і лекціями про мистецтво до навичок поводження з навколишніми предметами (вміння пришити ґудзик, якась аплікація). При чому кожна людина може проявити себе в цьому по-своєму, зробити те чи інше за власним індивідуальним підходом. Наприклад, абсолютно необов’язково усім малювати собачку на уроках малювання, хочеш ти цього чи ні. П’яте – це основи суспільного гуртожитку. Цей предмет має узагальнювати ознаки історії, соціології, безпеки життєдіяльності, валеології. Завдяки цій дисципліні людина має зрозуміти ким вона є і що відбувається довкола неї.

Основним способом пізнання може стати «кейс-метод» (від англ. сase method - метод конкретних ситуацій, метод ситуаційного аналізу – від ред.). «Кейс» - це певне практичне завдання, яке, на мою думку, дитина повинна вибирати сама. При цьому роль вчителя допомогти, підказати, дати основний інструментарій: де шукати і як робити.

Як має відбуватися оцінювання за подібних умов навчання?

Переконаний, що на вищезгаданому рівні оцінки непотрібні взагалі! Чому дитина має отримувати оцінку за те, як вона запам’ятала якусь формулу з математики, коли вона має схильність до мистецтва. Це принижує її і заганяє у рамки психологічного комплексу: «Я - не такий», «Я - гірший» або «Я – кращий, самий класний!». Натомість, потрапляючи у життя, дитина розуміє, що розподіл тут відбувається не за кількістю інформації, а за геть іншими критеріями. Починаються великі проблеми…

Теж стосується і вищої школи до якої приходить дитина і має показати не оцінки, а свої вміння, навички, логіку, бачення, сприйняття процесу. І тут так само доречно застосовувати «кейси». При подачі документів до вступу, абітурієнт отримує певний «кейс» і виконує творче завдання, а не грається в здогадки, навмання розставляючи галочки. Чи потрібні нам «галочні» спеціалісти, чи фахівці, що уміють думати? Варто пригадати хоча б принципи екзаменування на посаду державного чиновника у Стародавньому Китаї. Там писали твір, за яким оцінювали каліграфію, логічність викладення думок і т.д., тобто творчі вміння претендента.

Тому буде абсолютно доречним запровадження замість набору іспитів одного «кейса», написаного за обмежений час (скажімо, за тиждень) і якісно презентованого. При цьому важливо не тиснути на людину, а дати її максимум можливостей розкритися (час на підготовку, мінімізація стресу та інших перешкоджаючих факторів). У будь-якому разі, шаблонно завчену презентацію чи підготовану іншими і вкладену в уста дитини можна легко виявити, поставивши 2-3 уточнюючі питання.

Конкуренція – є тим наріжним принципом, що закладався у фундаменти як соціалістичної освіти, так і ще більше капіталістичної. Чи є місце подібному в новітній системі освіти?

Конкуренція – це дуже неправильно! Вона рано чи пізно приводить до монополізації, недовіри, глибокого соціального розшарування, тиранії і т.п. Необхідно плекати принципи співпраці. Ставати щодня кращим відносно себе і разом з іншими. Насамперед, потрібно знайти лад у собі, без чого неможливий лад з іншими. Це єдність множин! І це пріоритетна задача середньої школи і сім’ї.

Сьогодні ми спостерігаємо відсутність зв’язку між різними освітніми щаблями. Показовий приклад - це «прірва» між середньою і вищою освітою. Випускники шкіл скаржаться, що 5-6 років у ВУЗі були змарнованими, а напрацьовані раніше знання просто втрачені. Чому так відбувається?

За рахунок інформаційного валу діти «переїдають» у школі. Є чудова теза, що сучасний відмінник нагадує гуся: він літає, але гірше, ніж орел; бігає, але гірше, ніж собака; плаває, але гірше, ніж риба; все може, але гірше! Коли ж відмінник приходить до вищої освіти і йому потрібно робити щось одне, він часто робить це погано.

Описані Вами ознаки змін не притаманні нормативно-догматичній системі освіти, якою вона була за часів СРСР і дісталася нам у спадок. Тож Ви пропонуєте навіть не реформи, а революцію?

Один знайомий назвав мене жартома «революційним еволюціонером». (усміхається). Це наша одвічна проблема говорити «або… або». Давайте говорити «і… і»! Чому ми не можемо починати запроваджувати подібні проекти десь у певних середовищах, у певних громадах, які вже готові до цього? Вважаю, що в Україні ми маємо сьогодні достатньо людей зі схожою системою поглядів, готових до змін. До сих пір ще цього не сталося, насамперед, через спротив системи, яка не терпить плюралізму. Втім, об’єктивні зміни вже відбуваються: хочемо ми цього чи ні. Тут припустимо процитувати відомого американського бізнесмена Пітера Тіля: «Ми підійшли до межі, що відокремлює нас, як людей, як те, що ми звикли називати людиною від чогось іншим, відкритого новим сенсам і картинами світу. Я думаю, що саме на цьому рубежі нас очікують дійсно фундаментальні прориви, пов'язані зі зміною нашої сутності». При чому можна звертатися не лише до сучасників, а приміром, того ж Григорія Сковороди. Це вкрай прогресивні й актуальні і для нашого часу думки. Просто тоді це були одиниці, зараз – таких безліч. Тому я вірю, що в силу об’єктивних обставин, і за активної ролі суб’єкта змін – нової мислячої людини – сьогодні ми маємо унікальні можливості до якісного оновлення, віднаходження ладу із самим собою і світом.

Освіта і культура завжди були взаємодоповнюючими складовими процесу гармонійного розвитку людини. Чому тепер цей органічний зв'язок втрачено?

Скажу більше: наразі ці поняття підмінюються між собою, підтасовуються, маніпулюються, використовуються окремими країнами як інструмент імперської політики. Тоді як, поєднавши освіту і культуру, можна отримати потужний засіб гармонізації світоустрою, прояви та  підтримання ладу, формування нової мислячої людини. Завжди необхідно пам’ятати свої традиції, культурні витоки і коріння, але ніколи не боятися сказати, що ми є. На ґрунті традиції виростає дерево принципів, яке народжує розмаїття.

Підсумовуючи плідну таку розмову, щоби Ви хотіли побажати нашим читачам напередодні святкування Дня Незалежності?

Бути! Як говорив апостол Павло своїм послідовникам: «Залишайтесь в тому чині і званні, де Ви є. Будьте собою!»

Розмову вели: Ігор Найда, Андрій Сніжко