Отець Іван ось вже 12 років є
настоятелем української церкви в селищі Перевальному на півострові Крим. Одного
дня на його служіння завітали «ввічливі люди» з автоматами і з характерним російським
акцентом наказали забиратися геть з «їхнього» Криму.
Він не злякався погроз і
пострілів, а на автомати відповів молитвою й вірою…
Отець Іван (Іван Катькало) родом із Сумщини, але вже
39 років живе в Криму. З них – 12 відправляє службу у храмі Пресвятої
Богородиці Української православної церкви Київського патріархату у селищі
Перевальному поряд з українською військовою частиною. Останнім часом служить ще
в двох місцевих церквах, одну з яких – у Мраморному – зводить на власні кошти.
Одружений. Має дітей. 59 років.
Отче, яка ситуація зараз на
півострові? Як Ваша парафія і як самі почуваєтеся?
Порівняно з квітнем, ситуація відносно заспокоїлася. Хоч це не значить,
що тероризм проти українців у Криму, мене особисто і моєї родини припинився.
Тривають телефонні дзвінки зі залякуваннями та погрозами вбивства, «у гості» приходять
«казачкі», що прямим текстом наказуються забиратися геть, говорять, що в Криму
не може бути ніяких церков, окрім російської. Недавно у Мраморному до мене
підійшов невідомий, який представився посланцем Московського патріархату з
Донецька, і заявив, що цю церкву (в яку я роками вкладаю власні сили і гроші) він
в мене відбере. На Вербну неділю перекрили вхід до церкви у Перевальному на дві
години, а перед Пасхою взагалі не дали проводити службу. Прихистили
брати-мусульмани, які дозволили відправити у їх мечеті. Так от тримаємося…
Яка ситуація в інших поселеннях?
І чи підтримує Вас місцеве населення?
Нас тут дуже мало. У Севастополі українську церкву закрили майже
одразу. Наші приходи залишаються ще у Сімферополі, Євпаторії та три церкви – у
мене.
Люди підтримують, але що вони можуть? Вони ж не мають тої зброї і сили,
що протистоїть їм. Єдина їхня зброя – молитва. На Вербну зібралося в мене
більше сотні людей, які плакали і благали окупантів дозволу на проведення
служби, на сповідь і молитву. Але ж «Москва сльозам не вірить»…
Тобто накладено офіційну
заборону на службу?
Ні. Самопроголошена влада не працює цивілізованими методами, лише
хитрістю, брехнею, погрозами. Нам дали офіційний папір від так званого
прем’єр-міністра Аксьонова, публічно підтвердили дозвіл служити. Прихильно
ставляться до нас і голови місцевих рад, більшість навколишніх мешканців. Але
на ці папірці «путінські казачки» не дивляться, вони їм не указ. Наша приступність
не дає спокою ні їм, ні московським церковникам, ні окупаційним силам, ні
різним радикальним росіянам. Я наголошую – радикальним, бо багато нормальних
росіян спокійно приходять на наші служби, сповідуються, хрестять дітей. Раніше
ми завжди жили з ними мирно. Особливо приязно ставляться до нас кримські
татари, які допомагають у найважчих ситуаціях. Вони – наші справжні брати!
Чому почалися ворожнеча і війна
з російського боку?
Головна причина у створення відповідної людиноненависницької ідеології.
Не малу роль тут відіграла вся російська церква, а особливо Українська
православна церква Московського патріархату. Вона сіяла в серцях і душах
байдужість та розкол, доводила, що немає різниці хто буде правити Україною: чи
то Путін, чи то якийсь український Янукович. Згадайте, хто привів останнього до
влади? Чи не глашатаї Московського патріархату заохочували його розігнати
Майдан? Чи не настоятель Києво-Печерської лаври, отець Павло називав Януковича
«Христом, який несе святу місію»? Так от поки ми, в т.ч. і преса, боятимемося
публічно називати хто є хто, хто робить добро, а хто – зло, доти постійно
програватимемо.
Правду кажучи, і в УПЦ МП є
різні точки зору. Згадаймо, хоча б звернення речника їх церкви,
протоієрея Г.Коваленка, що закликав російських пропагандистів перестати
ображати братів-українців словами на кшталт «фашисти» чи «бендеровці».
По ділам судять, а не по словам! Хай покажуть
справами, що вони за Україну, за її єдність. А це значить, що потрібно говорити
про єдину помісну церкву, про сильну унітарну і незалежну Україну. Натомість,
на кожній проповіді вони закликають триматися купи з ними і йти разом у новий
Радянський Союз!
Але
ж багато українців сильно ностальгують за СРСР. Можливо, це не таке вже і зло?
Це величезне зло! Україна і Росія – це дві різні
країни, з різними устоями і традиціями, різними культурами. Натомість
подивіться – там, куди приходить Росія, відразу зникає все українське,
примусово закриваються всі наші установи! На днях один священик з російської
церкви цілком серйозно і здивовано питав мене: «Хіба є така держава як Україна?
Хіба існує українська мова? Та цього ж нічого немає, то все видумки!» Більш
того, вони не цураються на проповідях закликати людей не молитися українською,
бо це гріх!!! Але ж навіть у Святому Писанні апостол Павло казав: «Краще два
слова рідною мовою, ніж 5000 – чужою»!
Тому дуже важливо починати будувати Україну з духовних
речей! Де є дух, буде й тіло! Слід нам усім не боятися розповідати про це,
кожному зі своєї трибуни! Перестанемо говорити правду й істину, замість нас
заговорять автомати…
До Вас вже приходять з
автоматами, то чи вистачить наснаги, аби вистояти у нерівній боротьбі, отче?
Тяжко сказати… Деколи хочеться кинути і поїхати геть. Бо переживаю за
сім’ю, та й сам не залізний – скоро вже 60-ть і хочеться спокою, а не війни. На
правду, дуже тяжко і болить серце за цей безлад у Криму і за всю нашу рідну
Україну.
Ви вірите, що Україна вистоїть у
цій війні?
Ми повинні вірити! Віра і надія дають спасіння. Тільки ми втратимо
віру, відразу втратимо й Україну. Тому, не можна сумніватися ні на мить! Ми
обов’язково переможемо!
Миру, духовної сили, натхнення
вистояти і Вам!
Спілкувався: Андрій Сніжко;
фото: А.Сніжко, Ю.Луканов
Немає коментарів:
Дописати коментар