СИНАРХІЯ: пошук шляхів гармонійного впорядкування світу

Концепція та ідеологічне наповнення: Тарас Бебешко
Упорядник: Андрій Сніжко

Сьогодні ми чуємо довкола себе чимало критики різних існуючих та неіснуючих систем, теорій, засад і принципів світобудови та суспільного устрою. Це ще раз доводить їх недосконалість і потребу пошуку нового шляху розвитку. Проте, дуже часто критика залишається єдиним, що ми чуємо. Ані зважених пропозицій, ані конструктивних впроваджень, ані обґрунтованих планів побудови нового.

Чи не на часі нарешті визначатися? Не на рік, два, під поточний політичний момент чи персону якогось вождя, лідера, а на перспективу розвитку як конкретного індивіда – вільної людини, так і мислячого людства загалом.

Синархія пропонує саме такий варіант побудови суспільного гуртожитку, що ґрунтується на природних законах і принципах, за якими всі й усе (що важливо, навіть і природа!) мають своє місце й призначення та служать фундаментом гармонії – ладу.

Вступ

Від самих початків усвідомленого та організованого життя людства раз по раз поставало питання вибору оптимальної форми правління, а за тим і всього світоустрою. Найбільшого успіху в подібних пошуках досягли давні греки ще за кількасот років до Різдва Христового у своїх державах-полісах. Саме на них і по сей день посилаються вчені, політики, митці, журналісти, громадські діячі та інші.

Платон вирізняв три основні форми правління – монархію, аристократію та політію. Кожна з них у свою чергу ділиться ще на дві форми – ті, що ґрунтуються на законі та на силі. Інший античний філософ Аристотель розрізняв шість можливих форм правління: демократію, політію, аристократію, олігархію, монархію і тиранію. Деякі з них він оцінював позитивно: монархію, аристократію і політію (як свого роду владу множин населення). Інші три вважав поганими: тиранія, олігархія і демократія. Втім, як і його попередник, притримувався думки, що ідеальну форму правління знайти вкрай важко, тому схилявся до ідеї «змішаного» правління.

Їх послідовникам протягом усіх наступних століть та тисячоліть довелося «зламати багато списів» навколо тієї ж проблеми, пройшовши надскладний шлях політичної та державної еволюції від численних «квітучих» монархій, до не менш «процвітаючих» демократій із подальшим налагодженням союзів та інших відносин.

Саме демократія стала чи не найпопулярнішою формою правління, яка за останні сто років була поширена по всьому світу. До неї прагнуть, її активно популяризують та рекламують, її ненавидять та жорстко критикують, за неї борються й вмирають. У зіткненні думок одні апелюють до Еммануїла Канта, який не сумнівався: «демократія – найбільш складна і найгірша форма правління»; інші не втомлюються згадувати англійського прем’єр-міністра Уїнстона Черчилля, що стверджував: «Багато форм правління застосовувалося й ще буде застосовуватися у цьому грішному світі. Всі розуміють, що демократія не є досконалою. Правильно було б сказати, що демократія – найгірша форма правління, за винятком всіх інших, які застосовувалися час від часу».

Отож чим більше ми сперечаємося та розмірковуємо в політичній площині, тим більше переконуємося в правдивості слів У. Черчилля й потребі продовження подальших пошуків оптимальної форми правління, суспільного та  світового впорядкування.

Частина І. Що таке синархія?

Слід відзначити, що аргументовані дискусії щодо цього питання не оминули й Україну. Кілька років поспіль група українських вчених різних галузей, політичних та громадських діячів, журналістів, небайдужих громадян, консультуючись також і з зарубіжними колегами, обговорювали проекти створення новітньої форми правління з урахуванням вимог часу та потреб модерного суспільства. Результатом широкого діалогу стало формулювання засад синархії.

Синархія – гармонізована, органічна система співбуття людей, що ґрунтується на природних законах і принципах, за якими всі й усе мають своє місце й призначення та служать фундаментом гармонії – Ладу.

Що ж насправді криється в такому визначені? І навіщо взагалі піднімати питання про нову форму державного правління, не лише для України, чи якоїсь окремо взятої держави, а для цілого світу?

Заклики до змін лунають споконвіку, але в часи модерної історії вони матеріалізуються в революції, перевороти, народні бунти, розпади та напіврозпади держав і цілих імперій, латентні конфлікти. Причому, чим більший тиск система здійснює на людину, тим більшу протидію, контрреакцію та демонструє.

Чому вільний громадянин не можете зараз реалізувати власну модель буття (свій вибір, шлях розвитку тощо)? Тому що існуюча соціально-політична система душить людину, позбавляючи її самих елементарних, природних свобод. Висновок: «Змінювати систему! Будь-якими способами! І чим швидше, тим краще!». Підсумок: періоди нестабільності та глибокі кризи (пригадаймо хоча б 1918, 1991, 2004, 2013 рр.), і подальше нерозуміння мети, завдань, стратегічного вектору руху – куди ми йдемо?

Ліберали закликають максимально розширити зону свободи, консерватори говорять про здоровий глузд. Так чи інакше людину підштовхують до жорсткого вибору або «горизонталі», або «вертикалі»; або «ліворуч», або «праворуч»; «або», «або»... Можливо пора зупинитися і визнати існування альтернативного шляху з принципово іншим способом мислення, де дилема «або … або», поступається визнанню «і … і»?!

Так починається розмова не про шляхи розвитку, а про умови розвитку та взаємодії. Як «моє» може не домінувати над «твоє/його», а співпрацювати. Такі підходи народжують абсолютно чіткі практичні способи створення умов для співпраці. Ну, а далі – вибір кожного: співпрацювати чи прагнути до домінування.

Синархія – це насамперед новітня модель збалансованого розвитку, яка передбачає гармонійнє поєднання всіх можливих недомінуючих «і» для досягнення спільного ще більшого результату. Більш того, вона сприяє формуванню таких умов, які б давали змогу максимальній кількості моделей взаємодіяти між собою, утворюючи множини моделей. Єдність та свідома співпраця протилежностей – ось той основоположний принцип, що дозволяє враховувати найбільшу кількість можливих думок, якими б різними вони не були, для пошуку спільного знаменника.

Кожна ціннісна спільнота має свій голос, такої ж ваги як і будь-яка інша. Отже в прийнятті рішень має право й повинна брати кожна спільнота, а не більшість чи меншість, як є нині. На жаль, історичний досвід та практика сучасності підтвердили, що рішення більшості, яке потім застосовують до меншості, а нерідко відверто нав’язують їй, не вирішує протиріч, а радше поглиблює їх.

Синархія покликана забезпечувати гармонію ладу спільнот, та з іншого боку – їх захист. Той, хто воліє здобути лад і приймає засади гармонійного співбуття і розвитку – є ладичем. Ним може стати кожен, хто поділяє принципи суспільного гуртожитку (див. частину ІІ). До того ж ладичем може бути громадянин будь-якої країни. Синархія – є явищем екстериторіальним, тобто таким, що не прив’язане до якихось країн, сталих географічних чи політичних кордонів, і це відкриває неабиякі можливості для нового формату діалогу та співпраці.

На жаль, до сих пір не було створено умов для подібного розвитку самобутніх індивідів та множин, не проявлялася можливість одночасного співіснування різного й різних. Щоправда, в історії людства були поодинокі спроби сформувати полібні моделі буття, але вони не зазнали успіху, головне через те, що замкнулися на окремій території. Більшість же попередніх систем будувалися на домінації одного, єдиного, головного. Або точніше – позиціонуванні чи насадженні волі одного суб’єкта поза свідомої згоди іншого або шляхом насильства (насадження може бути фізичним – «груба сила» або психологічним – маніпуляція). Насаджувався культ переможця. Натомість синархія в основі своїй наріжним каменем закладає недомінацію.

Люди воліють бути такими, якими вони є від природи. Запропонований лад, яким б незвичним він не здавався на перший погляд, здатен гарантувати умови й захист природного права – бути собою.

Синархія передбачає три рівні:

1)                           якість кожної людини та право вибору власного шляху, яким би він не був;

2)                           право на утворення між людьми, що вже визначилися, ціннісних спільнот;

3)                           налагодження міжспільнотного співіснування або інакше – вихід зі стану війни одного з іншим до миру.

В межах ціннісної спільноти ніхто не має права втручатися в її життя та самоорганізацію доти, доки не з’явиться якась маніпуляція чи домінація на інтелектуальному чи фізичному рівні. Тут має діяти сила авторитету, а не авторитет сили.

Вже для врегулювання співбуття спільнот між ними з’являється з’єднувальна тканина, фахове середовище, лад. Обов’язки упорядника стосунків та регулювальника на цьому рівні покладені на ладну раду – це група фахівців, що здатна вирішувати найскладніші питання та розв’язувати різного роду суперечки. Втім, це не керівний чи управлінський орган, радше – дорадча структура. Подібна модель не заперечує існування держави, яка може бути однією з форм організації ціннісної спільноти в умовах ладу.

Лад найбільш вдало можна порівняти з природою, яка дозволяє в межах своєї структури гармонійно співіснувати різним організмам і навіть цілим живим системам. Лад – це метасистема або система систем. Спільноти можуть бути різного розміру, структури, поділяти різні цінності, мати власну стратегію розвитку, проте всі вони поєднуються ладом.

Як зазначалося вище, захист є другою й не менш важливою функцією, яку забезпечує синархія. Натомість сам захист забезпечують варти. На них покладено як убезпечення від зовнішніх інтервенцій в систему, так і захист від усіх форм і проявів домінації в середині самого суспільноо гуртожитку.

До людей, які зголошуються виконувати місію варти (як зрештою й до інших кандидатів до управлінських органів синархії) висувається три критерії відбору: по-перше, прийняття принципу не домінації; по-друге, фахова придатність; по-третє, психологічна схильність – готовність до вільних комунікацій і «не зациклення» на жодних цінностях, тобто максимальна нейтральність. Окрім того, формування варт провадиться на підходах вартування або інакше – активного захисту. Це накладає відбиток на тактичну та психологічну підготовку цієї категорії службовців. На відмінну від армій сьогодення, які, здебільшого, орієнтовані на активне просування певних мілітаристських цінностей, часто відкрито агресивного спрямування.

Система варт будується на вертикально-ієрархічних засадах, натомість духовно-інтелектуальна складова, що забезпечує умови співбуття – на горизонтальних. Синархія – це гармонійне поєднання сили й розуму.

Справді унікальним надбанням синархії є право кожного її члена, ладича, на законодавчу ініціативу (до речі, ця норма була викинута з усіх демократичних правил і нормативних актів). Важливо пам’ятати, що не всякий розум здатен сформулювати цю ініціативу, втім позбавляти його такого природного права волевиявлення не має ніхто! Запровадження такої новації окрім іншого буде грати роль запобіжника від проявів домінації, інших порушень основоположних постулатів, колапсу системи як такої.

Економічна модель синархії також передбачає свободу й плюралізм. Власне кажучи, сучасний бізнес пішов значно далі, ніж політичні чи суспільні формування. Варто загадати хоча б форму співорганізації через транснаціональні корпорації, універсальні економічні чи фінансові системи, або, як це продемонстрували деякі країни Латинської Америки та Сходу, побудову економіки з можливістю взаємобуття й взаємодії різних моделей (капіталістичної та натурального господарства) тощо.

Лад не має диктувати бізнесу або ладичам, за яками принципами організовувати виробництво, здійснювати розподіл та перерозподіл продукції. Це мають визначати вони самі.

Перспективи синархії в її відкритості, що поєднується із здатністю до замозахисту. Будь-яка група зі своїми сформованими цінностями, у будь-який час може долучитися до загальної спільноти. Єдина умова до них – це дотримання філософсько-світоглядних принципів суспільного гуртожитку, про що йтиметься в наступній главі.

Частина ІІ. Філософсько-світоглядні принципи суспільного гуртожитку

1.               Принцип єдності. Усе в природі перебуває в єдності: людина, жива та нежива матерія, енергії, те, що відкрито людині й те, що приховане за завісою таїни.

2.               Принцип ідеалу. Споглядаючи єдність, ладич приймає її як основу при творенні ідеї.

3.               Принцип суб’єктності. Втілюючи ідею, ладич стає творцем, носієм власної суб’єктивної реалії, формує власні основи й елементи буття чи знання, особисті благо та шлях.

4.               Принцип множинності. Ладич усвідомлює існування необмеженої множини основ і елементів буття чи знання, а заразом і шляхів – моделей практичної реалізації індивідуальної та соціальної організації, віри, науки тощо.

5.               Принцип гармонії. Усвідомлюючи множинність, ладич вдається до гармонізації – узгодження різнорідних та протилежних елементів, їх проявів у єдності.

6.               Принцип всезагального блага. Гармонізація множини природньо-правових благ кожного ладича одне з одним і з благом природи, обумовлює всезагальне благо – благо ладу.

7.               Принцип недомінації. Заради всезагального блага, ладич свідомо відмовляється від домінації над іншими ладичами, громадами та природою.

Частина ІІІ. Природа – окремий суб’єкт синархії

Ладичі визнають суб’єктність природи. Екосистема в ладу виступає як рівноправний та рівноцінний суб’єкт. Як кожна людина, належна до синархії, визнає свою унікальність, так вона мусить визнавати унікальність природи, сприймати її як рівню собі, а не як об’єкт споживання чи ресурс. Якщо між ладичами діє правило – «Будь таким, як ти є!» – значить потрібно й природі дати можливість бути. Відзначимо, що у світовій практиці вже траплялися випадки, коли окремі річки чи ліси на державному рівні здобували суб’єктне визнання, а деякі держави визнали суб’єктність природи в цілому. Це сприяє гармонійному співіснуванню людини й природи, збереженню самобутності останньої.

Ладич не споживає природу як безкінечний ресурс, бо просто не може володіти тим, що йому не належить. Він з вдячністю користується тим, що дає природа. Ці стосунки ґрунтуються на принципі балансу. Всяке споживання послуг екосистеми має бути компенсоване та в той чи інший спосіб відшкодоване природі. Не можна без вагомої потреби втручатися в систему, що вже самозбалансована.

Лад покликаний звести до мінімуму втручання у природу. Зокрема, це стосується й видобутку корисних копалин. Маємо добувати їх рівно стільки, скільки потрібно в даний час. Споживання повинно регулюватися життєвою необхідністю, а паралельно з ним, мають бути використані всі можливі зусилля на відшкодування подібного втручання.

На практиці, якщо десь щось будують чи створюють за рахунок природи, то це має і може бути компенсоване поруч або в іншому місці: у вигляді скорочення викидів, зменшення забруднень чи іншого людського впливу, оголошення рівнозначної до вже освоєної території заповідником і т.д.

Замість висновків

Сьогодні ми чуємо довкола себе чимало критики різних існуючих та неіснуючих систем, теорій, засад і принципів світобудови та суспільного устрою. Це ще раз доводить їх недосконалість і потребу пошуку нового шляху розвитку. Проте, дуже часто критика залишається єдиним, що ми чуємо. Ані зважених пропозицій, ані конструктивних впроваджень, ані обґрунтованих планів побудови нового.

Чи не на часі нарешті визначатися? Не на рік, два, під поточний політичний момент чи персону якогось вождя, лідера, а на перспективу розвитку як конкретного індивіда – вільної людини, так і мислячого людства загалом.

Синархія пропонує саме такий варіант побудови суспільного гуртожитку, що ґрунтується на природних законах і принципах, за якими всі й усе (що важливо, навіть і природа!) мають своє місце й призначення та служать фундаментом гармонії – ладу.

Давньоруські та українські споконвічні традиції не раз доводили вміння громадян виходити із найскладніших ситуацій, швидко оговтуватись від потрясінь, щоб з толком, правдою, відкритим серцем і розумом наводити лад у власному домі. Відродитися і показати себе вже по-новому ми здатні й тепер, а синархія може стати чудовою основою для спільного новотвору.

Концепція та ідеологічне наповнення: Тарас Бебешко

Упорядник: Андрій Сніжко