На початку квітня
група представників Міжнародної федерації Бойового Гопака на запрошення
Конгресу українців Латвії та за підтримки меценатів Приірпіння та Рівненщини взяла
участь у Міжнародному фестивалі «Дні української культури на Балтійському
морі».
Склад гопаківців був доволі представницьким – у фестивалі
взяли участь Віце-президент Міжнародної федерації Бойового Гопака з
фольклорно-мистецького напряму Петро
Велінець із учнями та тренер рівненської ШБГ «Сварог» Руслан Дмитренко. До нас також приєдналася відома бандуристка Інна Лісняк. Очолити делегацію, як
Голова правління Міжнародної федерації Бойового Гопака мав честь я, Валерій Романенко. Маршрут, загальною
протяжністю близько п’яти тисяч кілометрів, пролягав через п’ять європейських
країн: Україну, Білорусь, Литву, Латвію та Швецію.
Україна. Після отримання віз і побажань гарного виступу й щасливої дороги від
консульського відділу посольства Латвії в Україні третього квітня близько
п’ятої вечора ми вирушили в дорогу. До кордону їхали мальовничою Чернігівщиною,
яка зустрічала нас залитими сонцем, подекуди ще вкритими снігом полями, а
проводжала темними лісами, що, ніби почесна варта, урочисто обступили дорогу. Проте
раз у раз доводилось відволікатись від дивовижних пейзажів на глибокі ями в
дорозі, що вимагали першочергової уваги J. З
України нас випускали у Нових Яриловичах. Випускали довго. Добрих півтори
години довелося заповнювати декларацію – необхідно, як виявилося, вписувати
туди не лише музичний інструмент Інни Лісняк, (на який ми з нею завбачливо
оформили безліч дозвільних документів), але й бутафорські шаблі та іншу зброю
для показового виступу. Тож до білоруського кордону ми змогли потрапити лише
близько півночі.
Білорусь. Показову зброю та музичні інструменти білоруські прикордонники
декларувати не вимагали, за що ми всі були сповнені до них неймовірної
вдячності. Швидко заповнивши міграційні карти і просту декларацію, ми взяли
курс на Мінськ через Гомель. Єдине, що не
сподобалося на цім відрізку дороги – це обмеження швидкості. Порожня нічна
дорога була наскільки рівною і широкою, що рух на шостій передачі здавався
цілком природним, а педаль газу просилася ближче до підлоги. Тож тільки наша
фірмова гопаківська законослухняність разом із передачами про небезпеку ДТП на
нічних дорогах по білоруському радіо стримувала наш PrimaStar від набору
«крейсерських» 150 км/год і щосили тримали стрілку спідометра в межах
дозволених 90. Взагалі, дороги у Білорусі – це окрема тема. Навіть якщо
ведеться якийсь ремонт чи після зими залишились вибоїни, про це попереджає
безліч знаків, стрілок і світлодіодних індикаторів, що блимають уночі як
гірлянди на новорічній ялинці, не залишаючи навіть сонному і неуважному водію
жодного шансу влетіти в яму чи на ту ділянку покриття, яка ремонтується. Думаю,
не в мене одного виникло бажання піднятись над Білоруссю, обвівши добрячу
частину дороги курсором, натиснути Ctrl+C і пару годин політати над Україною,
натискаючи Ctrl+V J. Тільки чітко розумію, що для того
треба зробити дуже багато Shift+Delete та Enter (і обов’язково зразу ж Ctrl+S)
у Верховній Раді та багатьох інших органах влади в Україні… Але вернімося до
подорожі. Приємне враження залишилось від спілкування з білорусами – дуже чемні
і доброзичливі люди. У Мінську ми розпитали у нічних перехожих, як виїхати в
напрямку до Вільнюса і вже рано вранці, по вінця наповнивши бак дешевим (долар
за літр), але якісним дизельним пальним, продовжили поїздку. Для тих, хто
збирається до Об’єднаної Європи вперше, зазначу, що перед кордоном слід попідчищати
усі продовольчі запаси (чим ми і зайнялися з задоволенням), адже ані м’ясних,
ані молочних продуктів до ЄС завозити не можна J.
Литва. З Білорусі нас випустили ще швидше ніж впустили, але на литовському
кордоні виникла проблема – митна база даних відмовилась працювати і більше 5
годин ми змушені були чекати у величезній черзі легкових автомобілів, поки її
полагодять.
Латвія. Незважаючи на те, що дороги в Литві ще кращі, ніж у Білорусі, а
дорожня поліція Латвії пробачила нам несуттєве перевищення швидкості, надолужити відставання від графіку нам так і
не вдалося. До Єлгави (невелике містечко біля Риги, з якого у нас мали
починатися виступи) ми приїхали, коли концерт уже закінчувався. Проте наш
виступ все одно відбувся. Ми встигли поспілкуватися і з мером міста, і з
представниками українських громад Латвії, Литви та Естонії, і навіть з гостями
з Івано-Франківська, з якими ми тісно співпрацюємо в Україні (світ тісний!). Наступного
дня після екскурсії по Ризі нас гостинно зустрічали на поромі «Романтика»
(Tallink), де і відбувалася основна частина фестивалю. Хоча більшість глядацької
аудиторії складали громадяни прибалтійських і скандинавських країн,
доторкнутися до української культури завдяки нашим виступам змогли і гості з
різних куточків світу: росіяни, кубинці, африканці, японці та інші. Усього на
«Романтиці» подорожувало близько двох тисяч пасажирів. Тут ми дали два
концерти, де лунали ліричні українські пісні у виконанні Інни
Лісняк, а також старовинні козацькі
пісні. Додав яскравості концерту надзвичайно колоритний співочий колектив з
Естонії.
Глядачі, як і зазвичай, сиділи, дивились, слухали і
аплодували. Але мені, як виконавцеві пісень, бракувало більш глибокої емоційної
єдності з залом. Потім мені пояснили, що, як для скандинавів, це була
надзвичайно бурхлива і тепла реакція, адже для того, щоби їх розворушити і
викликати якесь яскравіше вираження почуттів, треба, щонайменше, дістати місяць
з неба. Але все ж нам вдалося неможливе. Петро
Велінець після виступу гопаківців із традиційною козацькою зброєю презентував
свою езотеричну програму з танцями на битому склі, вкладанням побратимів на
цвяхи та іншими щирими козацькими розвагами – і зал вибухнув емоціями. До нас
потім підходили і запитували, чи це все насправді (перевіряли, чи гострі цвяхи
і чи справжнє скло J ), і,
врешті, дуже зацікавилися, хто ми взагалі такі, що то за Школа Бойового Гопака,
як називається наше бойове мистецтво і як нам усе це вдається.
Ми усвідомили, яке виникає насправді дивовижне відчуття,
коли можеш і здатен представляти краплинку такої глибокої і багатої української
культури і ділитись нею зі Світом.
Швеція. Найдивовижніше враження від Швеції – це будинки на острівцях біля
Стокгольма. Височіє собі посеред моря скелястий острів площею від кільканадцяти
соток до кількох гектарів, на острові причал, альтанка, невеличкий лісок, сад і
один або кілька житлових будинків. От де справді немає проблем із сусідами,
їхніми вечірками, собаками і перфораторами. Так, замріяно фотографуючи чиїсь
реалізовані мрії про дійсно власне житло, ми і дісталися шведської столиці.
Стокгольм приємно дивував затишністю і компактністю самого
міста, незвичним добром і теплом від усіх без винятку перехожих, ідеальною
чистотою на вулицях, гармонійною архітектурою. Привертала увагу безліч
велосипедистів, які їздять спеціальними доріжками, що дуже контрастує з
перевантаженими автотранспортом київськими дорогами. Приємно здивувала неймовірна кількість людей,
що, дбаючи про здоров’я, влаштовують пробіжки вулицями міста. Вразила повна
відсутність пивних павільйонів і нав’язливої реклами, що закликає до пияцтва.
Пива, горілки та інших видів розбавленого етанолу, таких звичних для
українських прилавків, у Стокгольмі ми не зустріли взагалі. До речі, про
прилавки. Ціни на продукти харчування приблизно дорівнюють українським, що, з
огляду на доходи шведів, здавалось, м’яко кажучи, дивним. Суттєвою відмінністю
між Україною та Швецією є те, що ціни на харчі залежать від виду упаковки. Вода
у пластикових пляшках коштує в рази дорожче, ніж молоко у картонних пакетах…
Після всього побаченого згадалось чомусь про козацтво, яке
не змогло порозумітись між собою на початку вісімнадцятого століття, віддавши
Україну на поталу проклятому Петрові І та його диким ордам. Та й сьогодні, на
превеликий жаль, домовитись не може…
А могли би самі дивувати гостей країни високим рівнем
матеріальної та духовної культури, але це вже тема іншої статті.
Вже по дорозі зі Стокгольма до Риги я зустрів на поромі
знайомих кубинців і запропонував їм зіграти і заспівати щось разом. Після пісні
«Guantanaramera», – неофіційного романтичного гімну Куби, – на шостій палубі
«Романтики» посеред Балтійського моря у виконанні доволі колоритної
українсько-кубинсько-африканської компанії лунали «Ой, на горі та й женці
жнуть», «Гей, соколи», «Червона рута» і «Їхали козаки» (відома завдяки гуртам
«Тінь Сонця» і «Другий Подих») J
Варто було побачити й почути, як може виглядати і звучати
пісня «Гей, соколи» у виконанні гопаківців і бандуристки у супроводі гітарного
соло від колоритних кубинських музикантів, ритмічного шуму маракасів від
чарівної смаглявої соковитої кубинки і етнічних барабанів від вправного
молодого африканця у сніжно-білому вбранні. Intercultural exchange відбувся
успішно, тож про компанію Tallink і пором «Романтика» в нас лишились тільки
найкращі спогади, а гості майже з усього світу побачили нашу Україну зовсім
по-новому.
Ми дуже вдячні співзасновниці Конгресу українців Латвії Ользі Берзі, а також спонсорам Ігорю Найді, Юрію Прилипку та Інні Красько за надану можливість і
себе показати, і на людей подивитись. Подорож закінчилася, але отримані
особисті враження ще довго будуть темою для глибоких і серйозних роздумів…
Голова
правління
Міжнародної
федерації Бойового Гопака
Валерій
Романенко
Немає коментарів:
Дописати коментар