КРАЇНА ЗМІНЮЄТЬСЯ!?

Текст і фото: Андрій Сніжко

Мирний протест студентів, народний бунт, громадянська війна, революція, економічна криза, дефолт, російське військове вторгнення… Здається, минула зима ще ніколи не була такою «спекотною» та насиченою подіями, яких деякі країни не бачили й за всю історію. Яке ще випробування випаде на нашу долю?

Ціна свободи

На жаль, процес формування політичних націй неодмінно супроводжувався жорсткою боротьбою з пролитою кров’ю та загиблими. Незалежність і свобода часто вартує найдорожчого – людського життя. Бодай одне загублене життя – це трагедія, коли ж втрати вимірюються сотнями – це національна катастрофа. Ми пишалися тим, що весь період своєї модерної історії будували Батьківщину виключно у мирний спосіб, і всі ці 23 роки залишалися чи не єдиною пострадянською країною, в якій політичні перетворення відбувалися без застосування зброї.

Втім, тонку червону лінію було перейдено, коли влада запустила «маховик насилля»: спочатку брутально побивши мирних студентів, а потім – зважившись на найгірше – на вбивство… Вбивали найкращих: відмінника студента, успішних підприємців, науковців, журналіста, порядного сім’янина та багатодітного батька, вчителів і багатьох-багатьох інших. Був серед них і студент ірпінського Податкового університету, спортсмен зі світовими здобутками Дмитро Максимов.

Їх імена тепер знає вся країна, яка шанує і приклоняється перед подвигом «Небесної сотні». Але цього замало! Цей подвиг ми зобов’язані вивчити на пам'ять, як «Отче наш», і згадувати його щоразу, коли рука потягнеться давати хабара чи брати його; коли виникне бажання продати свій голос на виборах; брехати, не червоніючи; коли захочеться потягти не своє – державне чи сусідське; знехтувати правами та свободами рівного тобі громадянина, образити його; порушити закон: від найменшого – перейшовши дорогу на червоне світло чи припаркувавши авто на пішохідному тротуарі, до найбільшого – законодавчих маніпуляцій на державному рівні.

Найкращі полягли недаремно! Вони йшли на безкомпромісну боротьбу із мрією про іншу Україну. За неї і поклали голови, водночас подарувавши шанс нам і прийдешнім поколінням вже не мріяти, а реально діяти – власноруч збудувати і жити в оновленій країні.

Перші кроки

Таке будівництво почалося з Майдану і у будь-який спосіб має відбуватися крізь нього й надалі. Майдан – це унікальний механізм і джерело народовладдя, апробоване історією та традиціями звичаєвого права. Тисячу років тому наші предки виходили на віче, щоб вибирати собі лідера, але не месію чи вождя, а контрольованого самим народом менеджера. Цю традицію варто реанімувати і ввести у політичну практику, що фактично вже було зроблено за минулі тижні самими майданівцями.

Що важливо, ці непересічні українці усі три місяці протистоянь з авторитарним режимом В.Януковича і думками, і діями випереджали своїх так званих опозиційних політичних лідерів. Це говорить про формування з народних мас свідомого і мислячого громадянського суспільства, нехай і вистражданого в горнилі війни.

Коли з Майдану десятками виносили трупи, опозиційна трійка пила чай з В.Януковичем в його адміністрації, потискала йому руку і шанобливо припрошувала «пана Президента» до якихось там компромісних угод, а потім довго переконувала народ діяти, не поспішаючи. Натомість 26-річний відеооператор зі Львівщини, сотник Володимир Парасюк видерся на сцену Майдану і озвучив народний ультиматум – «Воля або смерть!». Політики заспокоювали і наставляли його до розуму. В той час, як громадянин В.Янукович та його свита вже поспішно тікала з країни, гублячи по дорозі неосяжні багатства, роками награбовані з кишень пенсіонерів, ветеранів війні, афганців, чорнобильців, бюджетників, платників податків. 

Потім було ще обрання уряду з обіцянками включення до його складу нових облич та узгодження всього складу з Майданом. Але коли 26 лютого в.о. Президента О.Турчинов вивів на сцену велелюдного віча уряд з багатьма раніше дискредитованими персоналіями і безапеляційно змусив людей підтримати його, ті спочатку освистали діяча, а потім ще й вимагали фізичної сатисфакції, так що охорона ледь втримала натовп від розправи. Попри все, Майдану таки вдалося домогтися появи в новому уряді своїх (міністра освіти – С.Квіта, міністра охорони здоров'я – О.Мусія, міністра молоді і спорту – Д.Булатова, в. о. міністра оборони – І.Тенюха та ін.), призначення комендантів Майдану та Будинку профспілок А.Парубія та С.Кубіва керівниками РНБО та Нацбанку, створення з відомих журналістів та громадських діячів окремого люстраційного комітету. В той же день Майдан змусив О.Турчинова, що волею обставин уособлює нині вищу державну владу, пообіцяти піти з посад, коли ситуація стабілізується.

Більш того, стало зрозуміло, що в разі невиконання тих чи інших обіцянок Майдан буде збиратися знову і знову, і змушувати політиків до виконання своїх обов’язків, до відповіді та відповідальності. І це теж ознака громадянського суспільства!

Місцеві страсті

Процес пробудження нації розпочався не лише у столиці чи обласних центрах, а й містечках та селищах по всіх регіонах. Київщина та Приірпіння – є тому яскравим підтвердженням. Акцентовані претензії до влади та вимоги її перезавантаження звучали на народних вічах у Переяславі-Хмельницькому, Борисполі, Вишгороді, Бучі, Ворзелі, Гостомелі, Ірпені і т.д. В останньому місті громада досягла найбільших успіхів, а усунення старорежимних політиків тут було дуже схоже на п’єсу з елементами драми, трагедії, комедії й фарсу.

Усю містечковість, цинізм і бажання за будь-яку ціну втриматися у кріслі міського голови продемонстрував мер Ірпеня Володимир Скражинський. Його відставка ініційована багатосотенним віче та підтримана більшістю громади пройшла у два тури.

Першим кроком стало голосування депутатського корпусу Ірпінської міської ради за відставку начальника міста. Рішення підтримала більшість народних обранців (25 голосів – «За», а 1 – «Проти»). Слід наголосити, що на той час владної «Партії регіонів» вже не існувало. Вона саморозпустилася, а мер міста фактично втратив будь-яку підтримку.

Проте повідомити неприємну для пана В.Скражинського новину ні того, ні наступного дня не вдалося, не зважаючи на колективні зусилля усіх містян. На телефонні дзвінки навіть найближчих соратників він не відповідав. А спроби добровольців знайти його власноруч, «аби за чуба притягти на сесію», не увінчалися успіхом. Мер зник у невідомому напрямі. Відтак розгніваному натовпу не залишалося нічого іншого, ніж позбавити голови іншого Володимира.

Цього разу замахнулися на вождя світового пролетаріату В.Леніна, що давно знайшов тихий прихисток у міському парку на перетині вулиць  Паризька комуна та Карла Маркса. Народний трибунал був немилосердний: пам’ятник комуністу повалили, підпалили коктейлями Молотова, відірвали тому голову, яку з криками «Скаржинський – ти наступний» протягли середмістям аж до краєзнавчого музею.

Фігурант усіх заворушень з’явився лише за кілька днів, ніби й нічого не було, і заявив, що був у відпустці, а отже звільнення є незаконним, і він продовжує виконання своїх обов’язків. Ні депутати, ні громада не повірили і скликали чергову позачергову сесію, куди заразом запросили й лідера «Правого сектору» на Київщині І.Мазура із немаленьким загоном бійців у повній амуніції. Останні виконували роль струмуючого буфера для кількох десятків невідомих молодиків спортивної статури, що постійно і у будь-який спосіб намагалися нав’язати всім думку меншості.

Суспільний резонанс та неабияка присутність на сесії невдоволених громадян, здається, зіграли свою ролі. І.Борзило змушений був покаятися за діяння власної партії, та під скандування «Заяву! Заяву!» написати заяву на звільнення, побажавши на прощання розвитку та щастя Ірпеню. Подібне вчинив і Володимир Скаржинський, хоча всіляко намагався відтягти неприємну мить: то благально звертався до натовпу, то не знаходив фізичних сил, аби поставити підпис, то авторучка відмовлялася писати… Радше просто спрацьовував інстинкт чиновницького самозбереження – втриматися в кріслі за будь-яку ціну! Та все ж був змушений підкоритися волі народу. За ними пішов і секретар І.Вишняков.

Відтепер місто переходить під управління господарника М.Головкевича та політика Б.Мельничука. На плечі цих людини покладено непросту місію – втримати лад в Ірпені до позачергових місцевих виборів, які відбудуться восени, а радше і ще раніше – разом з виборами Президента – 25 травня 2014 року.

Випробування на міцність

І ось, коли, здавалося б, процес змін увійшов у конструктивне річище, сталося найгірше. 1 березня «обмежений контингент» російської армії (6 тис. вояків + сухопутна, морська та повітряна техніка, яку пізніше доповнили ще 10 тис. загарбників) вдерся на територію України й окупував Крим, підтримавши тут створення «незалежного уряду» з місцевих проросійських банд-формувань та маргінальних політичних сил (мають лише 4% підтримки місцевих мешканців).

В подальшому продовжилися спроби поширити російську військову інтервенцію і на Південно-Східні території України, й інші «исконно русские земли». Російський Президент мотивував початок війни, проханням громадянина В.Януковича надати йому міліарну підтримку, а також ще низки громадян Росії та України, які висловили бажання федералізації (на рівні сіл, районів, окремих персон!), і які перебувають під гнітом «антисемітів та фашистсько-бандерівських радикалів, що дорвалися до влади в України». Також В.Путін додав, що окупантів не варто сприймати як ворогів, лише як «гуманітарну допомогу братів по зброї», які рано чи пізно опиняться по один бік барикад.

Добра і заздалегідь спланована спецоперація загарбників, за підтримки інтегрованих у вищі ешелони української влади агентів Кремля (на рівні Кабінету міністрів, Верховної Ради, СБУ і т.д.), стала справжнім шоком для українців та світового співтовариство, яке відразу висловилося на захист і підтримку нашого народу й держави. Разом з тим, перед смертельною загрозою зовнішнього ворога Україна миттєво об’єдналася. Хто би повірив, що у новоствореному державному апараті на порятунок країни воєдино працюватимуть радикали зі «Свободи» та «Правого сектору», позапартійні пацифісти та великі олігархи, зі світовим авторитетом, як то С.Тарута чи І.Коломойський – бува не їх В.Путін охрестив «радикалами-антисемітами»? Чи могли ми уявити, що перед військкоматами в Криму, Донецьку, Луганську, Миколаєві, Львові, Сумах, Приірпінні в чергу на запис до лави армії будуть стояти люди усіх національностей (в т.ч. й російського походження), але з паспортами України; такі, що ще вчора ховалися від призову або в житті не брали в руки зброї; жінки та чоловіки-пенсіонери, що воліють потрапити хоча б в ополчення?

Сьогодні це стало реальністю! Народ об’єднався, пам’ятаючи науку пращурів – у єдності наша сила, гуртом і батька легше бити! Тим більше такого батька, який у найважчий момент життя боягузливо тікає світ за очі, залишає дітей напризволяще, аби пізніше повернутися з багнетами ворога і принести в дім горе і страждання. І тут як ніколи правдивою є іспанська народна приказка – «Багнети годяться для всього, тільки сидіти на них не можна» – влучно згадана заступником командуючого ВМС ВС України, генерала Ігора Воронченка, який в ці дні разом з підлеглими стримує натиск агресора в окупованому Сімферополі.

 Справді, перед Україною та її народом поставлено дуже серйозні виклики. Щоб подолати їх повністю знадобиться тривалий час і колосальні зусилля. Але вже зрозуміло – нам це під силу! Бо ми єдині, ми маємо спільну мрію побудови сучасної, незалежної, конкурентоздатної, не корумпованої, заможної країни, і ми відповідальні за її досягнення вже у найближчий перспективі. Саме у цей непростий час ми маємо унікальну можливість перетворити загрозливі виклики на звитяжні національні перемоги, і ми зобов’язані максимально нею скористатися!