Формування майбутнього складу Верховної Ради України відбувається всупереч засадам народовладдя, визначеними Конституцією України. Згідно зі ст. 5 Основного Закону носієм суверенітету і джерелом влади є, як відомо, народ України. Однак висування кандидатів у депутати відбувається політичними партіями, яким Конституція України і, відповідно, Український народ таких повноважень не надавав, що дозволяє їх кваліфікувати як нелегітимних суб’єктів. Адже народовладдя передбачає, що первинним суб’єктом всіх форм, видів і проявів його прояву є громадянин України. Будь-який колективний суб’єкт безпосереднього народовладдя не може вважатися самодостатнім первинним носієм і джерелом влади в Україні.
До того ж зазначена практика є конфліктною, оскільки висування кандидатів відбувається поза волею народу, принаймні без погодження з ним, що матиме своїм наслідком, як і раніше, протистояння народу і парламенту з неминучою перспективою його подальшої деградації, коли депутатський корпус керується власними чи корпоративними пріоритетами, а не національними інтересами.
Взагалі виборче законодавство провокує конфлікти, оскільки побудовано на змаганні, у тому числі з використанням адміністративного ресурсу, що породжує підозри, недовіру, протистояння провладних і опозиційних сил, що не може не позначатися на майбутньому складі ВР. Звичайно, це є демократія, однак демократія протистояння, демократія конфліктів, від якої всі втомилися. При цьому вибори використовуються як засіб легітимації цього протистояння. Демократія «більшості», яку сповідують політичні партії і закон «Про вибори народних депутатів України» є успішною лише за умови стабільних суспільств з визначеними перспективами розвитку, усталеними механізмами забезпечення наступності влади, консенсусом влади і політичних еліт, відданості останніх національним інтересам, наявності демократичних процедур законодавчого лобіювання інтересів тощо. Україна з її соціальною поляризацією не може вважатися стабільним суспільством, не кажучи вже про демократичні механізми формування органів влади та місцевого самоврядування.
Україні потрібна компромісна, договірна чи консенсусна демократія[1], демократія взаємодії влади і народу, політичних партій і громадських організацій, більшості й опозиції, затребуваним є публічний суспільний діалог, що можливо за умови висування кандидатів у депутати народом, органами самоврядування, громадськими організаціями чи, принаймні, узгодження кандидатур на предмет їх підтримки, легітимації народом. При цьому здатність сторін до пошуку компромісів є ознакою відповідальності, політичної зрілості, намаганням знайти порозуміння з питань конституційної ваги – народовладдя, перспектив модернізації українського суспільства, розробки власної стратегії розвитку тощо.
У контексті реалізації засад консенсусної демократії показовим можна вважати період власного державного будівництва доби УНР, коли вдалося досягти єдності реагування на небезпеки та виклики з одночасним врахуванням потенціалу еволюціонування та розвитку, що не могло не позначитися на законотворчості того буремного періоду, передусім, у частині забезпечення його відповідності актуальним завданням становлення молодої української держави. Концептуальна визначеність поняття «державотворення» була досягнута через «почуття права» як здатності «за допомогою формальних, абстрактних приписів визначити основи власної ідеології, суспільні правила й організацію, створити потенціал та задати вектор успішного еволюціонування держави. У «почутті права» проявляється загальне та особливе національної правової системи, власний колорит і специфіка та загальнолюдські надбання й цінності, без яких неможлива інсталяція до світового геополітичного простору» [2]. Саме цього «почуття права» - державницької ідеології та сприяння суспільній організації, визначенні вектору розвитку як ознак законотворення бракує законодавцю, що не могло не позначитись на сутності закону «Про вибори народних депутатів України» і, як наслідок, організації виборчого процесу в Україні.
У чому вбачаються переваги консенсусної (компромісної) демократії порівняно з конкурентною?
Консенсусна демократія вбачає в народі та владі партнерів в частині здійснення діалогу, в тому числі і щодо висування кандидатів у депутати. Поки що з народом політичні партії, як провладні, так і опозиційні, спілкуються гаслами, обіцянками, подачками, тобто розглядають народ як електорат, як засіб досягнення власних цілей всупереч відомій конституційній нормі. Фактично пропонується антиконституційний вибір, який має бути освячений безпосередньо народом. Це по-перше.
Консенсусна демократія дозволяє формувати потенціал державотворення шляхом консолідації зусиль, а не їх поділу за «партійною» ознакою. А це означає, що і надалі партії та їх висуванці – кандидати в народні депутати керуватимуться, виходячи з вузькопартійних, корпоративних чи регіональних інтересів, принципом несприйняття, подолання чи нейтралізації іншої позиції як супротивної. А це означає, що національні інтереси, а з ними і загальнонаціональне благо, які б мали поєднати усіх суб’єктів політичного процесу – великих і малих, переможців і переможених, владу й опозицію знову відсуваються на периферію виборчого процесу. Це по-друге.
По-третє, успішність процесів трансформації громадянської нації в націю політичну, як свідчить західноєвропейський досвід, полягає в тому, що політика є мистецтвом управління суспільством в інтересах самого суспільства, а не боротьбою замкнених груп за електорат. Українська виборча практика є суто технологічною - треба взяти «одну знатну свинарку, доярку, футболіста і співачку» (О.Забужко. «Gazeta.ua”, 2.08) – і успіх гарантовано. Однак це є технологія – технологія вербування відомих імен заради збереження старого фасаду і, відповідно, це зміни, які не передбачають жодних змін по суті. Зазначене, консервуючи стару політичну систему, перешкоджаючи її оновленню, трансформації відповідно до національних інтересів, утверджує корпоративний інтерес як визначальний. Тоді як механізми реалізації та гарантування різних форм і видів народовладдя повинні бути акцентовані саме на визнанні кожного громадянина найвищою соціальною цінністю в політичному житті Українського народу, держави, територіальної громади тощо.
По-четверте, Україна потребує виборів на чітко визначених ідеологічних засадах, в основі яких національні інтереси, пріоритети соціального розвитку, що автоматично сприятиме досягненню компромісів, оскільки програми партій доповнюватимуть одна іншу, формуватимуть цілісний спектр політичних уподобань українського народу. І, головне, за результатами виборів партії отримали б «карт-бланш» - легітимізовані програми власних дій. На цих засадах уявляється можливим формування субсидіарної ідеології, яка передбачає пріоритет інтересів індивіда перед інтересами будь-яких спільнот – великих чи малих, безвідносно до їхнього місця в соціальній ієрархії суспільства[3].
Міра цієї підтримки і має визначити як «більшість», так і опозицію, однак зі збереженням основи їхньої постійної взаємодії відповідно до визначених Конституцією України цілей розвитку. Зазначене сприяє подоланню такого специфічного породження вітчизняної політичної практики як боротьба на знищення, сприятиме досягненню компромісів на засадах усталених суспільних цінностей, норм і традицій, на засадах легітимації влади й опозиції як рівноправних суб’єктів політичного процесу, що мають підтримку виборця. Зазначене має започаткувати, на наш погляд, поступове утвердження механізмів дійсного народовладдя, а з іншого, унеможливити ганебну практику політичних воєн за посади та доступ до матеріальних ресурсів, чим, власне, і є чергова виборча кампанія.
Одним із показників цієї виборчої кампанії є її беззмістовність, адже політичні партії йдуть без офіційних ідеологій. Усе зводиться до конкурсу «упаковки» - списку політичних партій, без змістовного дискурсу чи, принаймні, декларації про наміри - куди рухається країна і що треба робити. Показово, що зазначена особливість однаково поширюється і на «партію влади», і на провладні політичні сили, і на т.зв. опозицію. Ніяких відмінностей в частині змістовного наповнення списків політичних партій не ідентифікується – то ж звідки з’явиться в українському парламенті наступного скликання справжня опозиція. Як тут не згадати відомий вислів Уїнстона Черчилля, який резонно стверджував: «Можна уявити успішну країну без сильної влади, однак тяжко уявити таку без сильної опозиції». За умов, коли в Основному Законі Україну як країну і суспільство представляє держава, «почуття права», воля законодавця має полягати в забезпеченні народовладдя як відправної ланки визначення ідеології державотворення, процесу соціальних змін як вектору розвитку, соціальних стандартів рівня й якості життя. А це означає, що виборче законодавство, закон «Про вибори народних депутатів» має відповідати засадам народовладдя на всіх етапах виборчого процесу – від висування до реєстрації, голосування та підведення підсумків.
Неналежне представлення у списках політичних партій, у тому числі й опозиційного блоку, лідерів громадянського суспільства можна розглядати як ознаку того, що «соціальним ліфтом» продовжує залишатися, як і на попередніх виборах, спроможність купити місце в прохідній частині списку. А це означає, що за будь-яких результатів на виборах Верховна Рада України буде позбавлена справжньої опозиції.
Основний Закон, закони України мають чітко відображати у своїх текстах науково обґрунтовану, цілісну та системну концепцію народного суверенітету, народовладдя, визначаючи народ як первинний суб’єкт верховної влади та забезпечуючи його механізмами реалізації цієї влади. Саме цей механізм має стати відправним для формування громадянського суспільства, адже він спроможний не лише докорінно реформувати законодавство, а й змінити «філософію влади», ціннісні, політико-правові засади, громадську свідомість. Саме під кутом зору визначальної ролі принципу народного суверенітету слід аналізувати норми Конституції України, що дозволить не лише заохочувати, а й забезпечувати свободу політичної участі, безпосереднє народовладдя в усіх його проявах і рівнях – державному, регіональному, місцевому та професійному.
Зміст народовладдя ми вбачаємо у праві громадян брати безпосередню участь в управлінні публічними (державними та місцевими) справами. На жаль, Основний Закон не унормовує діалектичну єдність понять «здійснення безпосереднього народовладдя», «здійснення державної влади» та «здійснення місцевого самоврядування», так само як і не виписує нормативно визначений зв’язок конституційних положень «народ здійснює владу безпосередньо» (ч. 2 ст. 5 Конституції) та «громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами» (ч. 1 ст. 38 Основного Закону).
Стійка тенденція недовіри громадян до владних інститутів є результатом неповноти здійснення повновладдя народу, що зумовлено недосконалою організацією й неефективним функціонуванням інститутів державної влади та органів місцевого самоврядування. Відсутній в українському законодавстві визначений Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, які, до речі, ратифіковані Верховною Радою України, основоположний принцип забезпечення виборчого процесу - «справжні та непідробні вибори».
Уявляється, що нова Конституція України має закріпити відповідну універсальну за своїм функціональним призначенням модель механізму ефективного управління нашою державою, засадничою підвалиною якої має постати реальне народовладдя. Саме останнє спроможне забезпечити «збалансовану представницьку демократію», «сильне самоврядування» (як регіональне і місцеве, так і професійне), «дисциплінований і мобільний державний менеджмент».
Принцип місцевого самоврядування має бути визнаний на конституційному рівні, постати в одному ряду з такими принципами, як верховенство права, пріоритет прав і свобод людини, законність тощо. Адже загальновідомо, що демократія за своєю внутрішньою природою формує політичне середовище з більшою відкритістю та безпосередньою участю кожного громадянина в суспільному житті, що сприяє реалізації засад народовладдя, самоорганізації населення.
До тексту Основного Закону мають бути запропоновані зміни: до конституційно визначеного поняття «Україна правова держава» мають додатися дефініції «Україна - громадянське суспільство» та «Україна -демократична країна», що дозволить позиціонуватися в трьовимірній єдності відповідно до усталених міжнародних стандартів.
У контексті вищезазначеного процесу уявляється доцільним унормувати положення про Україну як державу, суспільство і країну, а також наголосити на доцільності розробки правової (конституційної) ідеології як політико-правового забезпечення процесу соціальних змін, реформування основних сфер життєдіяльності українського суспільства в його підпорядкуванні завданням утвердження безумовного пріоритету прав і свобод людини і громадянина, цивілізованих стандартів рівня й якості життя.
А це означає, що має бути розроблена конституційно-правова модель народного представництва як політико-правове забезпечення народовладдя з перспективою її змістовного та формально-правового втілення в живу тканину виборчого законодавства.
Недюха М.П.,
д.філос.наук, проф.,
заслужений діяч науки і техніки України
[1] Консенсус (лат. сonsensus – згода, єдність, одностайність) у науковій юридичній літературі визначається двояко, постаючи: а) взаємною згодою, єдністю, спільністю позицій, що формуються й утверджуються у суспільстві й державі, де суспільні групи з притаманними їм різними, а то й протилежними інтересами, поглядами, віруваннями, ціннісними орієнтаціями об’єднуються довкола спільних для суспільства і держави проблем їхнього існування, життєдіяльності тощо, що дозволяє досягати узгодженого, прийнятного для всіх сторін рішення (конституція, закони) – наприклад, з питань конституційного ладу країни, її державного устрою та територіальної організації, діяльності політичних партій тощо; б) принцип, метод, процедура одностайного прийняття колективних рішень на основі подолання розбіжностей у результаті виявлення і визнання спільних інтересів та досягнення згоди щодо них. Консенсус ґрунтується на врахуванні думок кожної із сторін, визначенні в їхніх позиціях того спільного, що об’єднує сторони. Результатом є вироблення загальноприйнятного рішення, яке хоча й не підтримується всіма беззастережно, ніким не буде відкинуто [Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: «Укр..енцикл.», 2001. – С. 267]
[2] Почуття права (Законотворчісить і законодавчий процес часів Української революції 1917 – 1921 років) / Вступне слово В.М. Литвина, Голови Верховної Ради України, академіка НАН України; упоряд. : О.Л. Копиленко, І.М. Мищак. – Препринт. вид. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2012. – С.7
[3] Кирдина С.Г. Институциональные матрицы и развитие России [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.kirdina.ru
Немає коментарів:
Дописати коментар